Тут могла б бути ваша реклама - Оксана Стефанівна Забужко

виступиш, зацокаєш підборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадібно засвічені погляди вперезаних портупеями самців, засмієшся, хоч прикурюй од такого висміху: «Що сталося, хлопці? Ми нічого не порушили», – і замнеться ментрега, якось разом відрине, розвіється в повітрі, ну гаразд уже, їдьте, та вважайте надалі, – а на ранок, впиваючись у тебе розіскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напівприкрита пледом, він прокаже, повільно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усміх: «А ти крута баба – зразу вискочила ментам морду бити… З тобою можна в развєдку йти», – і тебе затопить дітвацькою повінню гордощів: нарешті, нарешті це помічено – бо він сам із тих, – наче вийшов на волю, по всіх цих роках, і ви зустрілися, – бо більше, ніж брат, бо вітчизна і дім…). Страх уповзав знадвору крізь стіни їдким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресія, ні, неврастенія, якісь дурні таблетки, вічне «тридцять сім і два» і плач по кільканадцять разів на добу, лікарка веліла їй роздягатись, а таткові вийти – «Девочка уже большая», – її спантеличило, що татко, замість обстоювати свої права – це ж бо його дитину мали оглядати! – принижено чапав до виходу, збентежений і змалілий, мов заскочений на гарячому (найцікавіше, з незворушністю хірурга міркує вона собі, що він же був красивий мужик, говіркий і дотепний, охочий до життя, і жінкам подобався, і розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись і поза домом, що ж він цноту свою так тяжко беріг, як галицька стара панна, чи не тому, що мама вийшла за нього – ще не реабілітованого, і він цілий вік внутрішньо куливсь, боячись почути од неї вголос те, чим потай і так виїдав собі думки, – що занапастив їй життя, а зостатися сам, без неї – знов-таки, боявся?), – а судили його цим разом усього тільки за тунеядство (всього тільки добу протримавши в КПЗ), післали всього тільки на стройку вахтером, він сидів у заскленій будці, відчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замірявся написати книжку, та так і не написав (мав добрий смак до літератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), – його панічний страх перед її невкоськуваним ростом – «кууди?!» – угніжджувався в тілі й помаленьку підпилював нутрощі тупою пилкою, але рак продіагностували аж тоді, коли й оперувати виявилось запізно, ціла статева система була вражена, і простата, й сім’яники (мама щодня терла моркву йому на сік і чавила вручну, зібгавши січку в марлевий вузлик, її пальці колишньої гітаристки набули невідмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцік бігав ночами до автомата на розі викликати «швидку», і коли мама, з білими од жаху очима, прийшовши раз із лікарні, сповістила їй діагноз, який від татка вже належало укривати, то першим відрухом думки [котрого звідтоді ніколи собі не простить!], було нещадне й зимне, як крізь зціплені зуби: слава Богу!), – по суті, то було не що як війна – війна, в якій не може бути переможців, бо, вичерпавши всі засоби домогтися свого (придавити коліном, упхати в люлю, «вона в нас іще зовсім дитина», хотілося хлопчика, але нічого, й дівчинка вдалася на славу, от вона їм усім за нас і покаже!), – мужчина вдається до останнього засобу – смерти, і це, нікуди не дінешся, переконує: ти нарешті остаточно стаєш по його стороні. І твоє отроцтво, якого, відхрещувалась, нізащо не хотіла б іще раз пережити, наздоганяє тебе через двадцять років, випускає з найглухіших підвальних закапелків твоєї істоти сплакану й зацьковану дівчинку-підлітка, що заповняє тебе цілком, і лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?..

Може, й справді – раби не повинні родити дітей, питає вона себе, мляво втупившись у вікно: вночі впав перший сніг, але тепер розтанув, і тільки вітрові шиби припаркованих уздовж хідника авт біліють телячими лисинками. По хіднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червоній куртці й синій бейсбольній кепці, сховавши руки в кишені: похолоднішало. Бо що є рабство, як не інфікованість страхом, – вона підсовує під лікоть розгорнутого блокнота, напівсписаного такого ґатунку афоризмами, від яких – ні тепло, ні холодно, як у підручнику з формальної логіки. Рабство є інфікованість страхом. А страх убиває любов. А без любови – і діти, і вірші, й картини – все робиться вагітне смертю. П’ять балів, дєвушка. You have completed your research.[65]

Леді й джентльмени – ні, наразі тільки леді, точніше, одна леді: Донна зі східноєвропейських студій, одна з небагатьох, із ким ти за цей час заприязнилась, рослява напівірландка-напівслов’янська мішанка, досить приємне для ока поєднання: пшеничне волосся, теплі карі очі, високі вилиці, шкіра, притрушена дрібною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка кмином, – в університетському буфеті, де ви умовилися на ланч, курити заборонено, і Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рідину, яку американці чомусь називають кавою, тут-таки запихає в рота жуйку: сублімація курива. Це ремигання в неї виглядає цілком симпатично, може, тим, що Донна багато й щиро сміється, і від того враження, наче цілий час розсмаковує щось смішне. Дисертацію вона пише про ґендеризм у посткомуністичній політиці: її не на жарт цікавить, чому в тій політиці не було й нема жінок, – запитання, що незмінно заганяє тебе в глухий кут, скільки б тобі його не ставили західні інтелектуали (блін, ну звідки мені знати?). Здається, Донна підозрює, що тут корінь усіх наших проблем: як усі феміністки, вона певна, що men are full of shіt,[66] іно дай їм волю – починаються війни, концтабори, голод, розруха, відключають гарячу воду й електроенергію, а факультету знов урізають кошти на цей рік, і справа з її докторатом затягується. Отож твою історію Донна бере – не те що до серця, а, здається, відразу собі до течки. Леді й джентльмени, я продовжую.

Що-о?! – рвучко подається наперед Донна, аж її пшеничні патлі, зметнувшись, спадають у глибокий виріз светра.

Як?! – обурюється Донна, – як таке може бути? Як узагалі можна так поводитися з живою жінкою?!

О, май! – скрушно хитає головою Донна, з цілком непритаманною їй господарністю розгладжуючи долонями по стільниці невидиму скатертину: жест, що видає цілковиту розгубленість, брак коментарів. Ні, вона також мала проблеми з своїм останнім бойфрендом, але щоб таке!..

Слухай, – каже Донна, й обличчя їй випогоджується спокоєм знайденого рішення: looks lіke the guy іs severely sіck, don’t you thіnk so?[67]

Короткий курс психоаналізу, шлях до душевного здоров’я: знайти причину, і